Я, звичайно, не можу стверджувати, що при штабі вона була. Але «посидіти» на губі нам все-таки одного разу довелося.

Взимку справу було. Сніг пішов. Багато снігу випало. Причому сніг цей був першим. А значить, він був, що називається, «липкий». Звичайно ж, тут же було затіяно будівництво фортеці. Від катання грудок на газонах перед штабом, в нашому внутрішньому дворику, залишалися потворні сліди і ми, черговим, були перепроваджені вглиб території – до автопарку. Була там велика майданчик. Не плац. А що-то типу внутрішньої стоянки. Вдень вона пустувала. Ось там ми фортифікаційні роботи і розгорнули.
Потім, звичайно, почався штурм і інтенсивне, говорячи військовою мовою, бій.
І треба ж було днювальним біля воріт автопарку вступити з нами в перестрілку. Ну, нудно було хлопцям, а потім теж хлопці ж, по суті. І почався бій. Солдати досить швидко зрозуміли необачність скоєного, і спробували сховатися за дверима вартівні. Обстріл не припинився, але в хід пішла «важка артилерія». Вартівня піддалася обстрілу заледенелыми грудками, використання яких допускалося тільки для закидання «неживих» об’єктів. Щоб виключити травматизм. Ну, скла і посипалися. В тому числі була розбита і скляна табличка біля дверей вартівні. З написом «МО СРСР В/ч …… Автопарк», або щось на кшталт цього.
Тут-то нас відразу і пов’язали. Когось, звичайно, встигли похапати.
Викликали чергового штабу. Той довго розбиратися не став. І коротко наказав:
— На губу!!!
Ну, нас привели. Я так підозрюю, що у вартівню. Біля дверей стояв озброєний солдат, а в кімнаті, куди нас помістили, були решітки на вікнах та двері з віконцем. Щось типу нар або лавок теж присутнє.
В кімнату увійшов військовий. Дядя Коля (?). В руках він тримав товстий зошит, і вигляд мав грізно-важливий. Ми було загаласували, що мовляв … і ваще … Але нас не удостоїли увагою і прикрикнули:
— А ну тихо!
Потім ручка вперлася у груди найближчого:
— Прізвище? Ім’я?
Запитуємо сторопів. Дядя Коля був близьким сусідом і чудово знав. Прізвище та ім’я.
— Дядько Коля, ти чого … — було законючил, не бажає зізнаватися, але зустрівшись очима з суворим дядиколиным поглядом, заробел.
— Повторюю! – голос був суворий і чеканен:
— Прізвище? Ім’я?
— Ну, ця … і прозвучало щиросердне зізнання.
Дядя Коля акуратно записав у журналі назване, і голосно, практично по вимовляючи слова по буквах, продовжив:
— Навмисна псування … він продовжував записувати, як-би під свою ж диктовку… державного майна, напад на добовий наряд…. І після багатозначної паузи, супроводжуваної уважним оглядом злочинця прозвучало вже зовсім вкрай суворе:
— Встати!
Той, природно схопився.
— Десять діб! Хліб і вода! Прогулянки заборонені!
Засуджений впав на лавку, а дядя Коля діловито тицьнув наступного:
— Прізвище?…
І процедура повторилася. З кожним. Потім дядя Коля вийшов і голосно лязгнул засув. Ми приголомшено мовчали. На жарт це вже стало зовсім несхоже. А коли в кімнаті згасло яскраве світло, і засвітилася синя лампочка над дверима, то й зовсім стало сумно. Хто захлюпав носом. Не минуло й п’яти хвилин, як ревіли ми всі. Ну, що з нас взяти-то було? Відловили то саму дрібноту.
Я не можу сказати, скільки це тривало. Нам тоді здавалося, що цілу вічність. А насправді, напевно, не більше хвилин п’ятнадцять – двадцять. Поки повызывали батьків, яким на нас руки і передали.
А дядя Коля поплатився!!! Сніг то завтра не розтанув. І сніжки літали в його бік ще довго. І частенько траплялося, що влучно.
А зась з себе великого начальника будувати і олівчиком тикати….