Так, так, це казка. Але…

Йде по лісі дрімучому Червона Шапочка. Молода, красива. Тільки сумна. По щоках сльози течуть. Вона їхніх зітре, зітхне тяжко, а вони знову течуть.
Побачив лісовий Волчара молоду красуню і вуха нагострив:
– Що за баба? Чому не моя? Не порядок!
Вискакує з-за кущів і до неї:
– Привіт, красуня! Познайомимося?
– Не до тебе мені, Вовк! Іди своєю дорогою! – сказала Червона Шапочка і мимо пішла.
Волчара головою покрутив, черево почухав: як так? І знову до неї:
– Ти що, красуня, не впізнала мене? Я – Вовк, перший хлопець в цьому лісі!
Давай знайомитися!
– Не хочу! Не до тебе! – і сльози знову витирає.
Вовк ще більше раззадорился. Знову обігнав її і став на дорозі:
– Ні, ну я ж і одружитися можу! Чуєш, Шапочка?
– Відвали, Волчара! Не чіпляйся!
І пішла Червона Шапочка своєю дорогою. А Вовк так засмутився, що відправився прямо в лісовій шинок.
А там до нього підсів брудний і кошлатий, злегка напідпитку, але до біса розумний П’яничка. І каже:
– Давай, Волчара, розповідай всю таємницю! Якщо поставиш мені чарочку, я підкажу, як далі тобі жити та бути!
Вовкові, куди подітися, довелося поставити.
Випив П’яничка гірку водицю, потім вислухав Вовчий розповідь і каже:
– І що ж ти засмутився, Волчара? Що ти тут поганого побачив?
– Ну, як же! Я до неї з усією душею, з серйозними намірами, а вона.. від воріт поворот! І кому?! Мені! Так на мене всі вовчиці, всі лисиці вішаються. Зайчихи мені взагалі проходу не дають! А вона – мене! – послала!!! Що вона про себе думає?!! Будує з себе, бля, интеллигентку! Я – МУЖИК!!! Я по два рази не пропоную!
– Ну, так іди до волчицам, лисиця, віддайся зайчихам, та хоч все одразу! – каже Вовкові П’яничка.
– Ну, ти сказав! – каже Вовк, – Та не потрібні вони мені! Ні відразу, ні поодинці! Набридли!!!
– А вона-то що тобі сподобалася?
– Так, хрін його знає, є в ній щось таке. Сам не зрозумію. Тільки тягне до неї, як магнітом!
– Ну, Волчара, бачу – влип ти по саму маківку! Тут треба поміркувати, що та як…
– Поміркувати! Що тут накумекаешь! Ні, ну, ти зрозумій: я їй запропонував ЗАМІЖ! Ти тільки уяви! Всі баби сплять і бачать, як би їм вийти заміж. А ця…
– А що вона сказала?
– Що, що? Не до тебе, каже, мені. А сама шморгає носом і витирає очі.
– Плакала, значить? А що трапилося-то?
– А хрін їх, баб, зрозумієш! У них мало що – сльози та соплі.
П’яничка свою кудлату голову почухав і каже:
– Ні, Волчара, не правий ти! В корені! Ти що, не подумавши, пропозицію зробив. А у неї, видно, біда яка або неприємності. Ти б краще дізнався, що у неї сталося, та й допоміг би. Дивись, і вона б до тебе потягнулася.
– А де я дізнаюся? – засумнівався Вовк.
– Ну, ти дивак! Он Сороку розпитай, вона все про всіх знає.
– І правда! Щось я не зрозумів відразу, в досаду вдарився.
Ось розшукав Вовк Сороку, а та йому все і розповіла: як мамка Червоної Шапочки мужика до себе привела, а її відправила до бабці в саму лісову гущавину. А там що? Ні друзів, ні подруг, ні розваг. Ось Шапочка і образилася, засмутилася, розплакалася.
Знову Волчара з’явився в шинок, підкликав П’яничку і все йому розповів.
– Ну, ось, я тепер все дізнався. Тільки що мені з цим робити, не зрозумію.
– А ти, Волчара, піднеси мені чарочку, я тобі, дивись, і підкажу.
Вовк замовив цілий штоф гіркою. У П’янички аж очі загорілися від радості.
Сидить він п’є одну, потім іншу і думає. І стає все похмурішим.
– Я тобі, Волчара, всю правду скажу, як є! Дарма ти затіяв цю одруження! Навіщо вона тобі?
– Так це я заради неї, заради цієї Шапочки! До неї ж так просто не підступишся! Вона ж цей…як його…інтелігентка хренова!
– Ось! Вона – інтелігентка! А ти хто? Ти – Волчара! Простий як п’ять копійок! У тебе яке завдання за життя? Як би пожерти та з ким би переспати! Всі!
– Ну і що! Що в цьому не так?
– Та все так, Волчара! Для тебе! А їй інше потрібно! А цього у тебе, як у козла молока, зроду не бувало! Ти її і зараз-то не розумієш, а далі і зовсім – темний ліс. А адже тобі з нею жити доведеться! А це що означає?
– Що?
– А то! Це значить, не тільки жерти і спати, а спілкуватися і взаємодіяти! А ти, Волчара, і слів-то таких не знаєш, не кажучи вже про що інше! І будете ви з нею не жити, а мучитися! Тобі це треба? Ні! Ось і залиш її, цю Шапочку! Живи-ка ти свою просту вовчу життя і не лізь куди не треба!
Тут повз них Лисиця одна пройшла. Руда. Йде, а хвостом так і крутить. Вовк відразу вуха сторчма. Очі в нього так і загорілися. А потім Лисиця за кут, і він за нею.
А П’яничка налив собі ще чарочку і сказав задумливо:
– Біжи, біжи, Волчара! Ось це – твоє!
Як там у казках-те йшлося? Ах, так: “Казка – брехня, та в ній натяк…”