Володимир Павленко

Як подолати намальовану Заходом «червону межу»?
Градус протистояння Дональда Трампа з китайської телекомунікаційної компанією Huawei зашкалює. Приміщення IT-гіганта з Піднебесної в «чорний список» США, з урахуванням васальній залежності від Вашингтона його сателітів по НАТО і Європейського союзу, а також з тихоокеанської острівної периферії від Японії до Австралії і Нової Зеландії піднімає проти Huawei хвилю безпрецедентних гонінь. Слідом за відмовою від роботи з нею Google та інших IT-компаній із США, процес перекинувся в Європу, де, за деякими даними, такі заходи під тиском Білого дому теж готуються.
Як тільки вони будуть введені, дискримінаційний процес неминуче буде поширений на Японію, яка, в свою чергу, грає першу скрипку у «Всеосяжну і прогресивному угоді для Транстихоокеанского партнерства», колишньому Транстихоокеанське партнерство (ТТП), переучрежденном в минулому році, після виходу з нього США. А це одинадцять країн, деякі з яких заодно входять і в АСЕАН, що створює інструмент американського впливу і на цей найбільший економічний блок в Азії. У Китаю з ним, до речі, теж непрості стосунки, які він всіляко намагається налагодити.
Це істотно ускладнює подальшу експансію китайського гіганта і ставить під сумнів його монополію на мережі нового покоління 5G, у просуванні яких китайці суттєво випередили американських і південнокорейських конкурентів. Як вже доводилося відзначати, саме це спонукало Дональда Трампа оголосити компанії війну. І це легко довести методом «від противного»: торішнє затримання у Ванкувері за запитом США топ-менеджера Huawei Мен Ваньчжоу його організатори пояснювали «зв’язками з Іраном», а нинішню обструкцію — міфологічної «загрозою національним інтересам в IT-секторі.
Теми різні і, отже, ні та, ні інша причина не є дійсними, хоча перша ближче до дійсності. Головне в тому, що китайці перейшли дорогу «господарям глобалізації», які при плануванні і здійсненні цього проекту «заклали» у нього і таку «незадекларований функцію», як досягнення власної глобальної гегемонії.
«Цифровий концтабір», який спочатку планувався підсумком глобалізації, для чого і запустили так само спочатку збиткову «революцію» інформаційних технологій, яка на ранніх етапах, по ряду даних, викачувала з ВВП США на 25% більше витрат, ніж давала надходжень, — це не економічний проект. Це політичний проект, який має пряме відношення до теми глобального панування, а «інформаційна революція» лише метод його здійснення, а також маскування «під економіку» справжніх цілей, які від неї далекі.
І тут саме час повернутися до тієї теми, яку автор цих рядків неодноразово піднімав, щоразу стикаючись, м’яко кажучи, з нерозумінням речей, які настільки ж очевидні, наскільки гостро почали проявляти себе в сучасній реальності, змінюється на наших очах. Тезисно:
Нинішня глобалізація — не перша. Першою була глобалізація передодня Першої світової війни, становлення якої в. І. Ленін детально розкрив в історичній за своєю значимістю роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916). І ця робота, актуальна сьогодні не менш, якщо не більш ніж століття тому, має перетворитися в настільну книгу будь-якого керівника, особливо політичного, прагне, щоб прийняті ним рішення залишалися в просторі адекватності.
Подібно до того, як та фаза глобалізації, незважаючи на переплетення об’єктивних економічних інтересів Англії і Німеччини, захлинулася внаслідок суперечностей між ними у сфері безпеки (будівництво німцями флоту, який ставив під сумнів недосяжність Туманного Альбіону), нинішня глобализационная фаза відтворює такі ж суперечності між США і Китаєм. Причому, навіть у деталях, на прикладі швидкого кількісного та якісного нарощування ВМС КНР, що чудово показав у своїй статті на ІА REGNUM Олександр Запольскис.
Взаємна залежність економік сьогоднішніх світових лідерів жодною мірою не перешкоджає ескалації цих суперечностей у конфлікт, як не перешкодила Першій світовій війні економічна взаємозв’язок світових лідерів вчорашніх — Лондона і Берліна.
Що з цього випливає? Ряд речей.
Перше. Абсолютно невірно зводити протиріччя між КНР і США до «торговельної війни», яка, і це стає цілком очевидно — є лише початковою фазою конфлікту цих країн, який робить перший крок до нового розподілу світу по блоковому ознакою. «Торгова війна» якщо що і показує, то тільки наближається вичерпання консенсусних форм нав’язування американського і, ширше, західного лідерства.
Вся організаційно-інституційна архітектура такого лідерства в сферах «світових порядків» сакрального, сили і грошей (за Жака Атталі) Заходом будувалася, починаючи з 1919 року, з Версаля, Ліги Націй і розділу «Круглого столу» на дві секції» різних берегів Атлантики — Chatham House і Рада з міжнародних відносин. Ще розділу концептуальних еліт — на лондонський Сіті та нью-йоркський Уолл-стріт. А фінансових інститутів — на пов’язані між собою інтересами засекречених акціонерів Банк Англії і ФРС.
Стосовно до післявоєнних реалій Ялтинсько-Потсдамської системи будівництво такої архітектури здійснювалося з 1948 року, з «плану Маршалла» в економічній сфері та Західноєвропейського союзу — у військовій. Генезис НАТО — підкріплення англосаксонського лідерства альянсом з Соцінтерном і Ватиканом — в АТР знайшов продовження в особі Тристоронньої комісії. В її східній групі (японської, а з 2000 р. азіатсько-тихоокеанської) відразу ж склалася вісь протиріч між Японією і Китаєм.
Курс був узятий на м’яке залучення КНР в глобалізацію на західних умовах. На словах Китай його прийняв, на ділі повів власну гру (формула Ден Сяопіна «не висовуватися, тримати ліхтар під кошиком»). З розрахунком не на своє «залучення» в західні структури, а на своє впровадження в них з подальшою адаптацією цих структур до власним інтересам.
З самого початку було видно, що рано чи пізно, в міру усвідомлення Заходом наявності у Китаю таких власних інтересів та неможливості їх примирення з західними тому, що «два ведмеді в одному барлозі не вживаються», можливості консенсусу вичерпуються. І питання незабаром буде поставлено руба: або — або. Ось саме до цього моменту ми і наближаємося, і саме про це і сигналізує «справа Huawei».
Друга. Продовженням політики в умовах вичерпання дипломатичних ресурсів для її здійснення, як відомо з формули Карла фон Клаузевіца, є війна. Абсолютно невірно, заражаючи всіх навколо ложно розуміється пацифізмом, стверджувати, ніби в ядерну епоху війна «неможлива».
По-перше, війни бувають не тільки «холодні» і «гарячі», але і гібридні. По-друге, гібридні війни, на зразок тієї, що з самого розпаду СРСР ведеться проти Росії, а зараз починається проти Китаю, — це не самостійний вид воєн, а транзит від «холодних» до «гарячим». «Холодна війна» США і Заходу проти СРСР не перейшла в «гарячу» фазу тільки тому, що мета цієї війни — капітуляція радянського керівництва — сталася на кінець «холодної» фази і військової фази просто не знадобилося.
В іншому випадку подальші плани американського керівництва, як вони бачилися за рамками офіційних доктрин і совсекретных разведдонесений, найкраще характеризуються максимою генерала Олександра Хейга, держсекретаря при Рональді Рейгані: «Є речі важливіші, ніж світ».
У пізнього радянського керівництва, з одного боку, «кишка виявилася тонка», щоб міркувати також, а з іншого, в рамках включення в «глобальну проблематику», курировавшуюся конвергентним проектом Римського клубу, виникли спільні інтереси з Заходом при дефіциті розуміння і знань про устрій західної концептуальної влади.
Думалося, що варто «здати» СРСР, як членство в межах її структур буде забезпечено. Причому, швидше думали навіть не про концепції, а про елітарному споживанні і, отже, про членство в глобальній еліті, не розуміючи, що в неї входять тільки «концептуалы», і одне від іншого невіддільне.
По-третє, тема «обмеженої ядерної війни», піднята якраз при Р. Рейгані, не здана в архів і сьогодні. Судячи з того, що США паралельно з просуванням стратегії «глобального удару» високоточними засобами починають модернізацію тріади стратегічних ядерних сил (СЯС), через кілька років вони подолають наслідки своєї помилки 90-х років.
А саме: не виправдав себе курсу на загальне ядерне роззброєння, щоб отримати тотальну перевагу в сфері конвенціональних озброєнь. І тоді питання «обмеженої ядерної війни» знову буде поставлено і перед Росією, і тепер вже перед Китаєм, тільки на іншому рівні. Доказом цього служать лицемірні «спроби втягнути КНР в переговори про нову угоду щодо ракет середньої та меншої дальності (ДРСМД-2).
Третє. Паралельно з підготовкою до «гарячої» війни, в США не скидають з рахунків спроб уникнути цієї необхідності, підірвавши і зруйнувавши своїх конкурентів зсередини за допомогою методів «холодної війни», як три-чотири десятиліття тому. Сьогодні Китай і Росія отримали ряд уроків з розпаду СРСР, але дуже схоже, що засвоїли їх не повністю.
Суверенітет забезпечується не тільки політичною волею і відмовою від «колективного керівництва» в користь персональної відповідальності, від горизонтальної «розмитості» відновленням вертикальної ієрархії, але й, насамперед, власної проектності, несумісною ні з «входженням у глобальний світ», ні з його перебудовою під себе. Власне, «справа Huawei», як і вал антиросійських санкцій, чітко позначають «червону межу», за яку «господарі глобалізації» нікого не пускають і не пустять.
З коментарів радника президента США з питань національної безпеки Джона Болтона щодо змісту прийнятої у вересні 2018 року стратегії кібербезпеки США: «Базовий елемент [стратегії] полягає в тому, щоб прагнути до світу за допомогою сили. Ми ідентифікуємо, протиставляємо, руйнуємо, знижуємо рівень і стримуємо така поведінка в кіберпросторі, який дестабілізує і суперечить міжнародним інтересам, але при цьому намагаємося забезпечити США збереження переваги в кіберпросторі».
Інакше кажучи, не допускаються ніякі спроби не тільки перехопити лідерство, навіть в окремо взятих сферах, як це робить Китай, але і прагнення обірвати нитки, які зв’язують внутрішню політику з глобальним розкладом, ніж з тією чи іншою ефективністю зайнята Росія. Інакше кажучи, щоб поміняти світопорядок з нинішнього, «елітарного», на світопорядок «в широких народних інтересах», потрібно не тільки виграти економічну конкуренцію, але і за нею — «холодну», а потім і «гарячу» війну, між якими знаходиться фаза гібридних воєн, в якій світ з усією очевидністю зараз перебуває.
Четверте. Виграти з чужими правилами у системі, побудованої в чужих і чужих інтересах, неможливо. Все йде не так погано, якщо просто робиться такий вигляд, а насправді робляться асиметричні заходи концептуального, проектного характеру, які, коли буде потрібно, розірвуть це порочне коло зовнішньої проектної залежності. Набагато гірше, якщо подібні помилки дійсно володіють умами протистоять Заходу еліт.
У меншій мірі В Китаї, де зберігається марксистська, комуністична ідеологічна домінанта, більше в Росії з нашої демонстративно-конституційної «деидеолгизацией», під яку загримирована якщо не передача концептуальної влади зовнішнім центрам, то їх прямий вплив на внутрішню політику, бо ідеологія — перш усього не «ізми», а модель розвитку.
А у нас вона — західна. Аж до впровадження перекладених з англійської мови методичок того ж «сталого розвитку», бізнес-моделей освіти та охорони здоров’я, пенсійної системи, ювенальної юстиції. «Якщо ідеї стають матеріальною силою, коли оволодівають масами, то наше завдання — створити маси, нездатні до сприйняття ніяких ідей», — так відповів в. І. Леніну Джон Рокфеллер II, той самий, що з певними цілями подарував ООН землю під будівлю Секретаріату на Манхеттені. І ми бачимо, як ця задача тотального примусу до обдурення неухильно виконується, в тому числі і в нашій країні.
У цьому сенсі питання виникають і до витриманою в термінах «сталого розвитку» порядку наближається Петербурзького економічного форуму, у рамках якої покладений майбутній візит в нашу країну партійно-державного лідера КНР Сі Цзіньпіна.
В рамках цих міркувань очевидно, що як уникнути транзиту від «холодної» війни до «гарячої», так і повторення «перебудовних» трендів можливо. Але тільки на шляхах створення глобальної альтернативи сучасній західній світ-системі. Справжній багатополярний світ — це не нинішня пародія на нього, срисованная з моделі «світового центру по-справжньому спільної політичної відповідальності», прописаної Збігнєвом Бжезінським у «Великій шахівниці», а система одиничного вето» Мортона Каплана.
Не раз і не два доводилося нагадувати, що вона передбачає спроможність кожного із суб’єктів такого світу протистояти не тільки будь-якого іншого, але й альянсу всіх інших. З цього випливає, що говорити навіть не про «багатополярності», а хоча б про «біполярності» можна тільки при появі альтернативної світ-системи.
Зі своїми базовими технологіями, а також автономними валютній, торговій і фінансовій системами, які не просто непідконтрольні нинішнім глобальним інститутам і не беруть участь у проведеній за їх лекалами глобалізації, але і формують свою систему інститутів і нав’язують нинішній світ-системі свою зустрічну глобалізацію.
Це боротьба «вістрям проти вістря», глобальне «двовладдя», кероване протистоять один одному концептуальними елітами, заточеними на таку боротьбу і не помышляющими ні про яку капітуляцію. Навіть під юродиво «благородними» гаслами «запобігання ядерної катастрофи». Хочуть запобігти — нехай це роблять ВОНИ, за свій рахунок. Нехай влаштовують наступну «перебудову» у себе. Ми цього робити не будемо, бо не збираємося знову наступати на ці історичні граблі.
І п’яте, останнє. Нікуди не подівся «глобальний трикутник», що включає США (ширше — Захід), Росію і Китай, як нікуди не зникло його головне правило: програє той, проти якого об’єднуються двоє. Російсько-китайський стратегічний союз — це інструмент не знищення Заходу, а нанесення поразки його глобальним амбіціям. Просто — повернути Заходу в історичний ареал його проживання з позбавленням всіх можливостей глобального диктату — від фінансового і економічного до політичного і військового.
Але російсько-китайський союз просто не може не бути антикапіталістичним, апеллирующим не до елітарності і нерівності, а до народності і справедливості. Інакше він не зможе запропонувати альтернативу, в якій зацікавлений світ, аж ніяк не прагне до переходу з-під одного протекторату під інший.
І оскільки капіталізм історичні можливості давно вичерпав, вихід з сучасної кризи, все більш своєю гостротою нагадує глухий кут, що передував неолітичної революції, яка знищила у свій час значну частину людства, можливий тільки на шляхах соціалізму. Іншого не дано. Або «інше» стане кінцем цивілізації в її нинішньому вигляді, яке призведе спочатку до кастовому, а потім до біологічного поділу людства.
Тому висновок з усього сказаного простий — нам треба готуватися не тільки до холодної війни, вона і так йде, і до перемоги в ній, інакше країну чекає розвал або статус протекторату Заходу, але і до перемоги в гарячій війні, так як свій програш у холодній війні Захід так просто не поступиться, як це зробив не понимавшее глобальних ставок керівництво пізнього СРСР.