Новина про заворушення в Єкатеринбурзі розбурхала Росію настільки, що протестують проти будівництва собору незабаром перейшли на лексику восьмикласників в шкільному туалеті. У мене це не викликало подиву. Я завжди вважав, що войовничим, саме войовничим, богоборцам просто не вистачає своєї церкви, в якій вони збиралися, ділилися тим, як сильно вони не вірять в бога, і періодично показували богу дулю.
Тому мене також анітрохи не здивувала реакція на перший матеріал Віктора Кузовкова. Багато коментаторів буквально закидали всю Російську православну церкву певною субстанцією, навіть не вдаючись у зміст самого матеріалу. Кузовков, вірно, у щирому бажанні пояснити всю складність ситуації, результатом якої може стати таке, що сквер в Єкатеринбурзі нащадки стануть випалювати напалмом, написав другий матеріал. Коментатори перед кидком почали брати розбіг. В результаті ж все вилилося в політичну короткозорість, яка може призвести до трагічних наслідків. Адже РПЦ для наших західних «друзів» такий же тригер, як і День Перемоги.
Модний тренд на безбожництво як зброю
Найкраще це видно в порівнянні підходів до оцінки як будівництва храму, так і відношення до православ’я в цілому. Порівняння яскраво показує насаджуваний тренд зневажливого ставлення, яке і породжує соціальний конфлікт. Тренд не вимагає доказів, не потребує аргументації, тим він і цінний в розпалюванні ненависті, яка буде культивуватися самостійно в різних групах суспільства. Приміром, за допомогою цього тренда ненависті до РПЦ прозахідні сили примудрилися створити немислиме – приєднати до протесту нарівні з західними лібералами і ЛГБТ ще і деяких вітчизняних комуністів-патріотів.

Отже, чому, коли в школу приходять іноземці з «Народного союзу Німеччини з догляду за могилами» в рамках проекту «Примирення над могилами — робота в ім’я світу», що згодом призведе до появи на світ хлопчика Колі, всі зберігають гробове мовчання? Але варто з’явитися в школу православного батюшки, так починається люта драма на болотах?
Чому, коли чергового манірного хіпстера в сланцях і пляжних шортах не пускають на екскурсію в храмовий комплекс, його обурення стає просто мантрою «прогресивної» громадськості? А коли того ж хіпстера викинуть попереду власного вереску з нічного клубу, то байдужість стає буквально дзвінким. «Фейс-контроль» — завоювання демократії.
З яких пір милується місцевими хатинами турист де-небудь в Намібії або фотограф, млеющий від давнини вірувань новозеландських аборигенів, наділяють душею все суще – від консервної банки до бамбука, змушує мліти від любові «прогресивний соціум»? А ось мандрівник, закоханий в красу православних храмів середньої смуги, підлягає чи не соціальної анафемі, як товариш немодний і взагалі мракобіс і ортодокс…
О сквере в Екатеринбурге и воинствующих богоборцах россия
“Модні і прогресивні”
З якої причини православ’я так люто звинувачують у середньовічної відсталості і знову-таки в мракобіссі? А головне, роблять це всі ті, хто з максимальним благодушністю відносяться до цілого сонму телевізійних програм в стилі різних «битв» магів, відьмаків, відунів і відьом? При цьому дані програми подаються в цілком серйозне, чи не документальному форматі.
Чому наявність пройдисвітів в політичних партіях адептами цих самих партій виправдовується самою людською природою, мовляв, скрізь є гнилі яблука, а ось поява кількох не чистих на руку священиків викликає цунамі гніву?
Чому громадян, що захищають храм, іменують «титушками», за аналогією з «демократичної» Україною? А ось натовп скаженого войовничим безбожничеством молоді, вырывающая паркани і засоряющая ними найближчу річку, підноситься неодмінно як господа з активною громадянською позицією?
Як так вийшло, що агресивних атеїстів, обурюються тим, що будують храм, а не завод, накрила раптова ідеологічна сліпота? Адже вони в упор не бажають бачити, що сили, вдохнувшие життя у заворушення в Єкатеринбурзі, і їх ідейні союзники з тим же шаленством протестували проти будівництва Томинского Гзк? І тепер, натхнені «успіхом», ці громадяни почнуть бойкотувати будь-яке будівництво, будь то завод, міст або драмтеатр.
О сквере в Екатеринбурге и воинствующих богоборцах россия
Напевно, еколог, просто алергія на цвітіння замучила…
І, головне, з якої причини прозахідні громадяни і самі західні ЗМІ з таким натхненням підтримали протест? Просто вони, на відміну від диванних аналітиків, які звинувачують православну церкву навіть у пособництві нацистам, історію знають. І тому посіяти розкол, який буде мати тривалий історичний ефект, для прозахідників просто подарунок. Адже неліцензійна версія Євросоюзу 1941-го року цілком логічно очікувала побачити в РПЦ, гнаної при існуючому тоді державний устрій, союзника, а отримала ворога, та ще й ворога з релігійним забарвленням.
РПЦ зіштовхують лобом з Днем Перемоги?
На відміну від активно насаджуваного міфу про те, що РПЦ чи не служила Гітлеру, правда діаметрально протилежна. До моменту початку війни главою церкви був патріарший місцеблюститель митрополит Московський і Коломенський Сергій, 74-річний практично глухий старець з падаючим зором, який насилу пересувався без сторонньої допомоги.
О сквере в Екатеринбурге и воинствующих богоборцах россия
Патріарший місцеблюститель Сергій
22 червня 1941-го церква вшановує День всіх святих, в землі російської просіяли, тобто молилися святим російським ченцям, заступникам рідної землі: Олександру Невському, Дмитру Донському, Пересвету і Ослябе і т. д. Як тільки патріарший місцеблюститель закінчив службу, йому відразу повідомили страшну звістку про початок війни. Незважаючи на свою фізичну неміч, Сергій відразу ж почав сам складати такий незручний для деяких «Послання пастирям і пасомым Христової православної церкви». Я наведу це послання в скороченні:
«Фашистські розбійники напали на нашу Батьківщину. Зневажаючи всякі договори і обіцянки, вони раптово обрушилися на нас, і ось кров мирних громадян вже зрошує рідну землю. Повторюються часи Батия, німецьких лицарів, Карла шведського, Наполеона…
Але не перший раз доводиться російського народу витримувати такі випробування. З Божою допомогою, і цього разу він розвіє в прах фашистську ворожу силу. Наші предки не падали духом і при гіршому становищі тому, що пам’ятали не про особисті небезпеки і вигоди, а про священному свій обов’язок перед батьківщиною і вірою, і виходили переможцями… наша Православна церква завжди розділяла долю народу. Разом з ним вона і випробування несла і втішалася його успіхами. Не залишить вона свого народу і тепер. Благословляє вона небесним благословенням і майбутній всенародний подвиг…
Нам, пастирям церкви, у такий час, коли батьківщина призиває усіх на подвиг, негідно буде лише мовчазно поглядати на те, що навкруги робиться, легкодухого не підбадьорити, засмученого не втішити, колеблющемуся не нагадати про обов’язок і про волю Божу. А якщо, окрім того, мовчазність пастиря, його некасательство до переживаемому паствою порозумітися ще й лукавими міркуваннями щодо можливих вигод на тій стороні кордону, то це буде пряма зрада батьківщині і своєму пастирському боргу, оскільки потрібен пастир Церкви, що несе свою службу істинно «заради Ісуса, а не заради хліба куса», як висловлювався святитель Димитрій Ростовський. Покладемо душі своя разом з нашою паствою.
Церква Христова благословляє всіх православних на захист священних кордонів нашої батьківщини.
Господь нам дарує перемогу».
Відозва негайно було розіслано по всіх парафіях. Природно, подібне послання ніяк не терпіла будь-яких інших тлумачень, ніж як заклик боротьби з загарбником. Переважна частина священнослужителів, у тому числі ті батюшки, які опинилися на окупованій території, відгукнулися на заклик не просто духовною роботою і підбадьоренням у важкі часи, але і цілком бойовий службою на благо Вітчизни.
Священик Анатолій Гандарович з села Рабунь Мінської області передавав партизанам продукти і медикаменти, приховував активістів і був частково «очима» партизанського загону. Йому настільки довіряли, що зберігали в його будинку тол, капсулі і бикфордовы шнури. А ось батюшка з села Ятра по імені Борис Кирик був ще і фельдшером, тому в таємниці самостійно викопав прямо під підлогою церковного будинку величезний погріб, влаштувавши там шпиталь для партизанів на 10 ліжок.
О сквере в Екатеринбурге и воинствующих богоборцах россия
Нагороджують бійці партизанського загону священика Федора Пузанова
Священик Григорій Чаус Кошевичской церкви під носом у нацистів збирав допомогу для партизанів. А через деякий час навіть зміг передавати через партизанський загін гроші і цінності, приховані від нацистів, на «велику землю» на будівництво військової техніки.
Батюшка Микола Пыжевич, який служив у Старому Селі Рівненської області, ховав поранених партизанів, розподіляв їх по домівках вірних Батьківщині людей і поширював антифашистські листівки серед населення. У 1943-му році окупанти дізналися про це – каральний загін спалив священика і всю його сім’ю живцем в їх власному будинку.
Одеський протоієрей Василь Брага не просто допомагав партизанам продуктами і читав проповіді з закликами громити ворога, але і тісно співпрацював з радянською розвідкою, здобуваючи цінні відомості. Був нагороджений медаллю «Партизану Вітчизняної війни».
Наведені далеко не всі священнослужителі православної церкви, які служили вірою і правдою своїй Батьківщині, багато з яких за цю вірну службу були закатовані окупантами. До того ж безліч офіцерів і солдатів, увінчаних найвищими нагородами і закінчили війну в Празі або Берліні, після війни стали священнослужителями і ніколи не соромилися своїх нагород і своєї церковної служби. Що скажуть площинні крикуни їм? Звичайно, нічого.
О сквере в Екатеринбурге и воинствующих богоборцах россия
Зліва направо — архімандрит Нифонт (Микола Глазов), протоієрей Василь Ковальов, протоієрей Роман Косовський
У результаті те, що не вийшло в 1941-му, вирішили повторити зараз, використовуючи інші інструменти. Замість того, щоб розраховувати на сварку між державою і православ’ям, західні «друзі» вирішили піддати суспільної обструкції саме православ’я. Ударними темпами громадськість переконують, що сам факт не просто атеїзму, а войовничого атеїзму вже робить окремого індивіда прогресивної і освіченою особистістю. Таким чином, суспільство, позбавлене ідеології (Конституція РФ, ст. 13, пункт 2 — «Ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості державної чи обов’язкової»), що, як я вважаю, помилка сама по собі, втратить ще і віри, і, нарешті, опиниться один на один з аморфними групами, веденими абсолютно чужими навіть не ідеями, а рекламними, порожніми і деструктивними трендами. І це розколе суспільство, наповнивши його безграмотними, але агресивними громадянами, які будуть нескінченно далекі від ідейних атеїстів-комуністів, які будували нашу країну нарівні з людьми віруючими.
Автор:вітер Східний