Володимир Павленко

До тридцятиліття першого З’їзду народних депутатів СРСР
25 травня виповнюється 30 років з дня трагічної — по-іншому не скажеш — дати: скликання першого З’їзду народних депутатів СРСР (СНД). Того самого, що своєю бездіяльністю в ході грандіозної провокації, влаштованої в серпні 1991 року, засудив до знищення Радянський Союз, а потім, зрадивши його і ганебно усунувшись від відповідальності і наслідків своєї діяльності, дезертирував з поля битви і оголосив про саморозпуск.
Коли говорять про СОД СРСР, люблять спекулювати на романтичних настроях «перебудови», забуваючи при цьому, що романтика у політиці схожий на ідіотизм. Відключаючи розум, вона прокладає шлях негідникам і провокаторам, які за принципом перебування «у центрі зароджується циклону» вбудовуються певними силами під всі великі політичні процеси. Вся історія СОД — всі п’ять актів цієї історичної драми — це керована ляльководами «боротьба нанайських хлопчиків» — «партії романтиків» з «партією мерзотників». Ніякого іншого результату, крім розвалу, у цієї боротьби не було і бути не могло, бо обидві партії«, навіть не завжди розуміючи це, діяли злагоджено і били в одну точку. З’їзд як орган «роздержавлення» і підриву СРСР і скликався тими, хто приймав це рішення, як ліквідаційної команди.
«Романтики» и «мерзавцы» на службе у режиссёров исторической драмы
Серпневий путч. 19 серпня 1991 року
Передісторія — коротка. Коли дав тріщину план Ю. В. Андропова — задерши ставки в «холодній війні», змусити Захід піти на стратегічні домовленості з Москвою, а тим більше після смерті цього лідера, перетащившего центр влади зі Старої площі на Луб’янку, серед його послідовників і наступників запанували популістські настрої. Запустивши «перебудову», Горбачов, Яковлев та їх поплічники не спромоглися хоча б андроповской послідовністю. І зазнавши невдачі у «прискорення» економіки, тобто не розв’язавши завдань першого етапу, з ірраціональної одержимістю кинулися у другий і третій, проголосивши «перебудову» політичної системи і «нове мислення» у відносинах із Заходом.
Частиною саме цієї триходівки, перетвореної в ситуативно-спорадичний набір дій/бездіяльності, і став апріорі неефективний через очевидного популізму інститут З’їзду народних депутатів. Головною метою політичної реформи, запущеної XIX Всесоюзною партконференцією (літо 1988 р.), стала легалізація відсторонення від влади КПРС, здійснена шляхом її нібито «передачі народу». Ширмою цієї містифікації і став СНД. За сталінським планам, партія повинна була зберегтися в якості концептуального центру, джерела стратегії розвитку («ордена мечоносців»), і тоді можна було допустити передачу поточного управління у вертикаль радянських органів. Саме це ми спостерігаємо на прикладі сучасного Китаю. Без партії така передача означала втрату важелів управління країною, перетворення її на корабель без капітана. Радянським спецслужбам, на відміну від царських, незримо стали за спиною більшовицької партії після розвалу Російської Імперії, роль «капітана» виявилася не по плечу. Насамперед, з моральної точки зору. Пам’ятайте відповідь Володимира Путіна генералу Віктору Черкесову? «Той, хто кидається звинуваченнями про перетворення воїнів у торговців, сам повинен бути бездоганним!».
Концептуальна влада — це, перш за все, ідеологія. І саме вона, точніше, її відсутність, наділяв судоми андроповского плану по злиттю з Заходом явної эфемерностью. З’єднання концептуальних ідеологічних підходів, що становили стрижень елітарної організації Заходу, з деідеологізацією та відмовою від широкої народності в СРСР, неминуче викликала до життя антикомунізм в елітах і націонал-сепаратистську вакханалію на союзної периферії — будемо називати речі своїми іменами — неможливо було спочатку.
Укладати в державну форму можна тільки зміст, а не його відсутність. В такому симбіозі наша велика країна і її осколки автоматично перетворювалися навіть не в «молодшого партнера», а об’єкт, який не має власної концепції розвитку та знаходиться у повній смисловий, проектної залежно від концептуального суб’єкта, що сповідує ідеологію, протилежну нашої власної, навіть відданою і оболганной. Ні про яке партнерство мови йти не могло, і розпад СРСР саме ця обставина і зафіксував. Кинувши власний будинок (висловлюючись науковою мовою, «світ-систему»), почали під прикриттям демагогії про «повернення на стовпову дорогу» жебрати на сходинках будинку чужого, ще тоді отримавши від Маргарет Тетчер знамените: «Безкоштовний сир буває тільки в мишоловці».
Тому і всі «реформи», які з подачі тих, хто маніпулював народними депутатами і З’їздом в цілому в СРСР, а потім в Російській Федерації, — продукт західної елітарної концепції розвитку «для вибраних», яких за «хорошу поведінку» в цей чужий будинок пустять на умовах повного руйнування залишків свого. Або, точніше, пообіцяють пустити, але слова не стримають. Саме тому дуже багато закони та нормативно-правові акти — від прихватизації економіки соціальної та гуманітарної сфер до ювенальної юстиції — до цих пір є банальним перекладом з англійської.
«Романтики» и «мерзавцы» на службе у режиссёров исторической драмы
Ілюстрація: Albanadamsview.blogspot.ru
КПРС
Повертаючись до спадщини З’їзду, зазначимо, що саме з нього вийшли ті самі «нанайские хлопчики», «боролися» на його засіданнях під виглядом «демократів» і «консерваторів». «Партія мерзотників», об’єднавшись у Міжрегіональну депутатську групу (МДГ), що включила елементи антипартійній «Демократичної платформи в КПРС, повела справу до розвалу країни відкрито і не соромлячись, в кадровому наповненні деградуючи від фігур пешкам: після смерті А. Д. Сахарова МДГ очолив тріумвірат могильників СРСР з немилозвучним абревіатурою ЄПС — Єльцин — Попов — Собчак.
Два факти з власної пам’яті. Десь у середині 80-х років під час екскурсії в сахаровский «ядерний музей» ми запитали екскурсовода про Сахарова: як і «ким» він був, поки не вдарився в дисиденти? І отримали неймовірний у своїй щирості відповідь: «Поки не злигався з цієї Боннер — був блискучим науковцем, світліше голови у нас в «секторі» не було». Другий факт з кінця грудня 1992 року, коли на 70-ту річницю утворення СРСР ті самі його могильники — Попов, Собчак і примкнув до них Лужков скликали в МДУ прес-конференцію, оголосивши на ній про створення політичного руху «Євразійський союз». А ще через рік, у березні 1994 року, Нурсултан Назарбаєв поїхав до Лондона, де представив цю тему в Chatham House, найбільшому концептуальному центрі Заходу. І отримавши там «добро», через тиждень продублював цю презентацію в МДУ, просто написавши про те і про інше епізодах у власній книжці «Євразійський союз», де заодно помістив і тексти обох доповідей.
«Партія романтиків», сформувавши на першому СОД депутатську групу «Союз», дуже скоро, забувши про те, до чого зобов’язує це назва, повелася на горбачовську заготовку з створенням «Російського бюро ЦК», з якого потім вийшла Компартія РРФСР. Про неї вже майже забули. Але нікуди не подітися від того, що ці «романтики» самим фактом своєї появи, як і участю у президентських виборах 1991 року, з усіх сил допомагали «партії мерзотників» руйнувати СРСР, підігруючи Єльцину і розмиваючи союзний рівень влади шляхом перетягування його повноважень і прерогатив на російський. І в цьому сенсі різниці між «мерзотниками» з «Демократичної Росії» і «романтиками» з КП РРФСР немає ніякої. Скажемо більше: «романтики» виглядають куди більш шкода — і тому, що програли, і як використані «мерзотниками» втемну. Це ж треба було дожити до сивин, щоб в дівочої недоторканності зберегти рівень розумового розвитку п’ятирічної дитини!
Ми вже не говоримо про історичну освіту. Може бути, не радянському школяреві, але вже радянському студенту першого-другого курсів, особливо гуманітарних вузів, було добре відомо, у чому полягала підґрунтя відомого «Ленінградського справи», за яким в кінці 40-х років було репресовано керівництво однойменного обкому КПРС. Мова йшла про створення всередині компартії союзної як раз компартії Росії, а також про перенесення в Ленінград столиці РРФСР, що В. В. Сталін, на мій погляд, абсолютно обґрунтовано розцінив як змова з метою створення «паралельного» центру влади.
«Романтики» и «мерзавцы» на службе у режиссёров исторической драмы
Анатолій Чубайс і Єгор Гайдар
І це, і дуже багато іншого вказує на те, що «романтиками», в повній відповідності з принципом «двох рук, керованих однією головою», теж рулили «мерзотники». Чи випадково приготовительных заходах до розвалу СРСР, запущених ще на початку 70-х років Римським клубом, своє місце знайшлося і Попову, і Рижкову? Перший діяльно брав участь у створенні «римського» Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (МИПСА) у Відні, а другий сопредседательствовал у створеній при Андропові секретної Комісії ЦК з економічної реформи (1983). У тому самому МИПСА і пройшли стажування майбутні «реформатори» з «команди Гайдара — Чубайса», яка являла собою з’єднання московського і пітерського центрів, які потім «плідно» попрацювали в тій самій комісії ЦК. А її напрацюваннями, у свою чергу, в подальшому скористалися як Горбачов, так і Єльцин.
Це коло тотальної зради і зради — з умислу і по недомислу — і замкнувся в трагічному серпні і ще більш трагічний грудні 1991 року. І сказати, що саме З’їзд народних депутатів СРСР виявився «повитухою» цих руйнівних процесів, означає майже нічого не сказати. Повторимо, він і створювався під перехоплення влади, який на початковому етапі був загримований під «двовладдя», в рамках якого концептуальна роль КПРС, размываемая ще з андроповських часів, остаточно розчинялася численними перебіжчиками від «романтиків» до «мерзотникам» під ширмою З’їзду. І зміни в Конституцію СРСР, які, щоб не злякати удачу», вносилися руйнівниками поетапно, від проголошення СНД «найвищим органом державної влади» (1989 р.) до скасування 6-ї статті Основного Закону про керівну роль КПРС (1990 р.), сформували той пазл, в якому існування СРСР місця не залишилося.
«Романтики» и «мерзавцы» на службе у режиссёров исторической драмы
Михайло Горбачов і Борис Єльцин
Ну-ка, згадаймо, як повів себе в доленосний момент 19 серпня 1991 року голова Верховної Ради СРСР А. В. Лук’янов? Він що, кинувся до Москви з валдайського відпочинку і оголосив про скликання позачергового З’їзду народних депутатів? Ні! Він продовжив свій відпочинок, вирішивши, що в країні нічого особливого не відбувається. Тоді, в перші дні, до краху ГКЧП, ситуацію ще можна було переломити. Але З’їзд зібрали лише тоді, коли було вже безнадійно пізно, коли вступив в дію єльцинський указ про заборону КПРС. Тобто вже після офіційного позбавлення влади в країні концептуальної влади, на тлі якого під ширмою безвладдя йшла передача контролю західним центрам, і дуже символічна в ті дні роль американського посольства в Москві, яку відзначали практично всі, хто мав відношення до тих подій.
І останнє питання, цілком собі риторичне: Лук’янов так себе повів сам? Відповідь на нього була отримана через сто днів. Дамо слово Анатолію Сазонову, екс-заступник керівника апарату президента СРСР, автора унікального архівного збірки «Хто і як нищив СРСР?» (М., 2010).
Отже:
«В ніч з 7 на 8 грудня близько 23 години до мене прибігає водій і каже: «Дзвонить телефон в машині майже безупинно, а розібрати нічого не можна».
Ми були в 60 км від Москви у фермерському господарстві недалеко від каналу ім. Москви. Розуміючи, що дзвінок не випадковий, вирішили під’їхати ближче до міста і зв’язатися з Р. В. Ревенко (керівник апарату президента СРСР. — Авт.) або М. С. Горбачовим. Тільки в 20 км від МКАД відповів Григорій Іванович.
— Доброго Дня, Анатолій Олександрович. Ви де зараз?
— Здрастуйте, Григорій Іванович, в 20 км від МКАД по Дмитрівському шосе.
— Приїжджайте в Кремль і за першої зв’язку наберіть мене. Якщо не відповім, то наберіть номер телефону Михайла Сергійовича. Я буду у нього.
Ближче до дванадцятої ночі я подзвонив на дачу Михайлу Сергійовичу. Р. В. Ревенко був у нього.
— Анатолій, потрібно терміново дізнатися, що відбувається в Біловезькій пущі, які документи готують? Григорій Іванович сказав, що ти це можеш зробити.
— Добре, через годину буде відомо, — відповів я, ще не маючи плану цієї операції.
Перебравши телефони своїх білоруських друзів з ЦК, Радміну і КДБ, я знайшов телефон першої зв’язку людини, який напевно знав усе або брав безпосередню участь у Беловежье.
Так і виявилося, через годину мій товариш розповів мені. Дзвоню на дачу:
— Михайло Сергійович, обстановка така: Бурбуліс та інші радники з команди Кравчука і Шушкевича складають статті Договору. Єльцин, Кравчук і Шушкевич обговорюють разом з Фокіним і Кебичем (прем’єри УРСР і БРСР. — Авт.). Якщо схвалюють, то п’ють за кожну вдалу формулювання.
— Що найголовніше?
— Головне, що в цьому документі немає місця союзним органам влади і президента СРСР. Записано: «Діяльність органів колишнього СРСР… припиняється».
— Що ж робити? — запитав Михайло Сергійович після паузи.
— Два-три вертольоти. По вашій команді. Підняти «Альфу». Учасників незаконного руйнування країни — під домашній арешт. Вранці Ви звертаєтеся по телебаченню до народів СРСР і питаєте: «Ви голосували у березні 1991 року за збереження Союзу РСР? А вони наплювали на вашу волю і хочуть зруйнувати СРСР. Що будемо з ними робити? Судити народним трибуналом? Впевнений, що народ висловить свою думку на Вашу підтримку, за збереження СРСР».
— Анатолію, ти ж знаєш, я так не можу…
— Тоді Вам буде Матроська тиша. А завтра зберуться лідери інших союзних республік і у відповідь на Біловезький змову візьмуть своє рішення, але єдиної країни вже не буде…
— Ну, добре, до побачення, — сказав Михайло Сергійович і повісив трубку» (С. 163-164).
Такий загальновідомий підсумок влаштованої Горбачовим «великої гри» в «перебудову», частиною якої і став З’їзд народних депутатів СРСР. Гри, у якій «романтики» підіграли «мерзотників». «Вольною волею або знехотя…» — вже неважливо. Не тільки з історичної точки зору, але і з кримінально-процесуальною.
І такий фінал сумних подій, під тягарем яких пройшли всі останні тридцять років.