За тонкою жерстяної перегородкою голосно гикав педофіл. Фургон підстрибнув на вибоїні, і зеки, крізь прочифиренные зуби, закостерили дороги, водія і своє життя.
Я їхав в суд на «останнє слово». За спиною промайнули лефортовские роки, але ні про мови в суді, ні про прийдешнє терміні я не замислювався. Зміна обстановки дарувала нові враження, настільки важливі для замурованих у склепі.
Мені подобаються автозаки, ці калейдоскопи доль з терпким запахом дешевого тютюну і пітного горя. За пару годин трясіння встигаєш познайомитися, поспілкуватися, побажати удачі і назавжди розлучитися.
Людей я роздивляюся в упор. Знайомлюся з тими, хто поглядом кидає мені виклик або посміхається. Іноді виникають конфлікти, і вже посміхаюся я.
Біля виходу до чистого повітря напівлежать «блатні». Многотелесный грузин розвалився на лавці, з-під м’ясистих століття роздивляється свободу. Його синерукая свита сміється поруч і щось їй нашіптує. Від них і до кінця фургона плечем до плеча на двох лавках сидимо ми — мужики, бідолахи, спецконтингент.
Прохід вузький, і коліна впираються у сидячого навпроти попутника. Він розглядає мене втомленими сірими очима, киває у такт качки, ніби ми вже почали спілкуватися.
Я ж граю в старовинну забаву «Вгадай хто?».
Велика щелепу з глибокої рытвиной, розсікаючий підборіддя, — переконати його нелегко. Кирпаті зморшки біля очей — цінує гумор. Жовта щітка густих вусів — багато курить, але зараз терпить або кинув. Похилі плечі обтягнуті светром, кисть руки — як мої дві.
«Військовий», — подумав я і не помилився.
Автозак знову труснуло, і я вдарився про сусіда, можливо трохи сильніше, ніж слід було б для знайомства.— Вибачте, не спеціально! — чітко вимовив я.
Через мить ми вже знайомилися.
— Семен Григорович!
— Антон! А де ви працювали, якщо не секрет?
— Не секрет, — посміхнувся він, — у спецслужбі.
Я озирнувся в бік «блатних». Вони були зайняті собою і увагою нас не удостоїли, але сусіди завмерли. Колишніх співробітників зазвичай возять окремо, але безпека педофілів країні важливіша, і з-за браку місць мій новий знайомий їхав серед всіх.
Втім, за себе він не хвилювався. Слово за слово — годинник застигли, моя уява забрала мене в чужий світ.
Тюремные университеты: желтые шары бывшего сотрудника спецслужб
flickr.com
***
Дитинство Семена Григоровича пройшло в мріях про овчарках і прикордонників. Заклик в армію і батько — вічний прапорщик — допомогли здійснитися заповітної дитячої мрії.
Служити новобранця відправили на кордон Радянського Союзу. Пов’язавши своє життя з армією, Семен Григорович об’їздив неосяжну країну по всьому її периметру. Таджикистан — героїнові сутички. Далекий Схід — контрабанда крабів. Прибалтика — незаконний вивіз бурштину.
Непрохідною стіною був Семен Григорович на шляху злочинності, і роками служив Батьківщині, як та вівчарка з його дитячих фантазій. Розвал країни застав його за полярним колом, де він долучився до медичного спирту під рибну строганину.
За місяць до пенсії прикордонні війська перепідпорядкували. Піти на заслужений відпочинок нова контора не заважала. Більше того, зробивши належні за вислугу років почесті, запропонувала пенсіонеру простеньку посаду. І не де-небудь, а в Москві. Стомившись від вічних мандрувань, Семен Григорович з полегшенням всівся в крісло вахтера. До речі, недалеко від слідчого ізолятора «Лефортово», куди він пізніше і переїхав.
Робочий день Семена Григоровича не був насичений цікавими подіями, при цьому від нього вимагалися посидючість і підвищену увагу до виконання необхідних від вахтера функцій.
Через кілька років бездоганної видачі ключів від кабінетів Семена Григоровича підвищили. Дивно, але навіть у вахтерів є своя кар’єрна драбина.
Заслужив довіру керівництва пунктуальністю і довів стійкість нервової системи, його перевели з зовнішньої вахту на внутрішню.
Про наявність ще однієї прохідний він і не підозрював. На старому ж місці керівництво вирішило ввести електронну систему перепусток. Семен Григорович, як архаїзм, пішов на підвищення.
Нове робоче місце нагадало Семену Григоровичу бібліотеку, де в дитинстві він зачитувався романами про прикордонників. Книг, правда, не було, але схожість і ностальгію викликали ряди висувних ящиків з номерами. Замість книжкової картотеки в ящиках лежали жовті і сині кулі.
Через цифри на боці кожної кулі Семена Григоровича долали спогади про перемоги в більярдних поєдинках армійської юності. І хоча розмір і вага кулі був ближче до м’ячика для пінг-понгу, Семен Григорович подумки наполягав на схожості з більярдом, так як пінг-понг не поважав і вважав його китайської забавою.
Різнобарвний інвентар був порожній і з невеликим зусиллям розкручувався на дві половинки. Точніше, Семен Григорович вважав, що куля можна розкрити саме з невеликим зусиллям, так як нова посадова інструкція суворо воспрещала йому заглядати всередину.
У ящиках лежали кулі, як яйця в холодильнику, — кататися і битися один об одного їм не давали улоговинки на дні.
Щоранку співробітники спецслужби здавали в віконце вахти жовті кулі та під розпис отримували сині.
В кінці робочого дня все відбувалося у зворотному порядку — сині кулі обмінювалися на жовті.
Рік проходив за роком, невідоме раніше почуття роз’їдає душу пенсіонера. Все життя відслужив в строгому підпорядкуванні і жодного разу не порушив наказ, Семен Григорович і уявити не міг, що на старість років його вразить недуга, так властивий жінкам і мурах, — цікавість.
В тисячний раз колишній борець з контрабандою діставав м’яч і тряс його біля вуха, гадаючи про вміст. Що б там не було, воно видавало сухий звук ядерця в абрикосової кісточці. Зітхаючи, Семен Григорович прибирав кулю в ящик, так і не зважившись на посадовий злочин.
— У моєї благовірної, — розповідав Семен Григорович вже невеликій групі зеків, — виявили рак, щоб його розірвало… Дітей у нас з Зоєю немає — роз’їзди по країні, потім і вік. Товариші по службі — хто спився, у кого свої проблеми, загалом, грошей у борг ніхто дати не зміг, та й повернути їх навряд чи зумів би. З тієї ж причини не хотів зв’язуватися з кредитами, але потім вже і зважився начебто, будь що буде, лише б рак опромінити, щоб він здох… І тут гроші самі знайшли мене.
— Любив я після роботи зайти в пивбар біля будинку, — продовжував розповідь Семен Григорович. — Така, знаєш, радянська. Наша. Круглі стійки, великі келихи, місцеві ханурики і вічні недоливи.
— І ось стою я якось, чищу тарань, поруч осідає в келиху піна — передчуваю! — Семен Григорович на мить прикрив очі, прицмокнув і зітхнув. — Підходить до столу мужик, у руках по два келихи, і зі стуком ставить їх на стійку.
Я дивлюся — ба! — так це Степан з нашого управління. Я здивувався — він доглянутий, одягнений не по зарплаті, серед місцевої публіки виділяється, — що він тут забув?
Тюремные университеты: желтые шары бывшего сотрудника спецслужб
flickr.com
Це потім я допетрил, що не випадково він проходив повз, а тоді мені не до підозр було — всі думки про Зою.
Келих за келихом, він пригощає, я не проти. Степан молодий, рум’янець на щоках, пальчики тонкі, але вже капітан. Кабінетний, звичайно ж…
Коротше, пиво-риба, розв’язались язики, лаємо від начальства до уряду. Тут-то, чорт мене дери, запитав я Степана, що ж в кулях лежить, адже і він ними користується.
— Семен Григорович! — здивовано вигукнув Степан — Стільки років у нас і не в курсі теми?
Я нагадав Степану про своїх посадових інструкціях, але той у відповідь розсміявся, ніби вдавився лускою, і, грюкнувши мене по плечу, голосно зашепотів, чи не зашипів:
— Баш на баш, Семен Григорович. За мою відвертість я вас про щось попрошу. Баш на баш! — Степан прибрав полупьяную посмішку, став серйозний, ніби кількох келихів пива і не було. — Ви помітили, що останнім часом вам дуже рідко здають сині кулі і майже не беруть жовті?
— Вже рік, як пил перу, — кивнув я головою. — Так що в них? І що за пропозиція?
— Вам потрібні гроші, Семен Григорович? — питанням на питання викрутився Степан. Він явно тягнув момент, навіть дістав носовичок з вишитим вензелем і став їм витирати руки і полірувати нігті.
Давно, дуже давно я не чув подібні питання. Коли служив в прикордонних військах, спіймані кур’єри не раз пропонували мені гроші, великі гроші. Але не брав, ні гріх на душу, ні хабарів. Проте все змінилося. Спочатку країна, слідом люди, обставини.
Я подумав про дітей, яких нема, і про дружину, якій скоро може не стати. І не витримав!
— Так, потрібні гроші, чорт їх дери! — вигукнув я і осікся. — Що я повинен робити?! І, врешті-решт, що в кулях-то?!
Куточки губ Степана сіпнулися в легкій усмішці, він закотив очі, ніби згадуючи, і почав монотонно, як за підручником, перераховувати:
— Жовті кулі. За номерами від одного до п’яти відповідно: перший — Совість; другий — Честь; третій — Гідність; четвертий — Справедливість; п’ятий — Співчуття. — Сині кулі. За номерами від одного до п’яти відповідно: перший — Підпорядкування; другий — Безсердечність; третій — Хитрість; четвертий — Безпринципність; п’ятий — Жорстокість.
— Що-що? — я поперхнувся пивом.
— Так, Семен Григорович, саме те, що ви чули! — Степан насолоджувався виробленим враженням. — Кожен з нас володіє тими чи іншими рисами характеру, в залежності від виховання та навіть генетичної пам’яті. Але найчастіше характеру притаманні всі перелічені мною якості в тій чи іншій пропорції. З неї і складається особистість людини. Але самі розумієте, людина і співробітник силового відомства — це не одне і те ж. Ми не можемо дозволити собі на роботі людяність, або, як нині модно говорити, гуманність. Чи, думаєте, на допитах, особливо допити з пристрастю, ми маємо право проявляти слабкість, дозволивши тієї ж совісті оволодіти холодним розумом? Багато ми з допомогою честі розкрили б змов або, виявивши співчуття, посадили б за ґрати бунтарів і шпигунів?
— Я… я не думаю… — моя голова гула і думки спотикалися.
— А вам і не треба думати! — перебив Степан. В його голосі зазвучав метал. — Раніше ми щодня отримували синтезовані якості, необхідні для нашої роботи, і здавали їх вам на зберігання, щоб виходити у світ людяними. Але життя змінюється, і не в кращу сторону. Баламутів і незадоволених все більше. Ми тепер не можемо розслабитися навіть у ліжку! У багатьох з нас навіть дружини опинилися в опозиції, ви можете уявити? Тільки жорстокість і безсердечність дають нам сили гнати цих сук з дому і служити Батьківщині цілодобово! — Степан закинув кухоль, допив залишки пива і з такою силою стукнув нею об стійку, що у гуртки відкололася ручка.
Пора закінчувати цей божевільний розмова, подумав я і вирішив попрощатися зі Степаном. Але тут він знову знизив голос і зашепотів:
— Я пропоную вам по сто доларів за начинку з комплекту жовтих куль. Забираю все і плачу відразу. Плачу готівкою.
— Що? — перепитав я.
— Сто! — повторив Степан.
Мозок став без моєї згоди підраховувати бариш. Грошей з лишком вистачило б не тільки на операцію дружині, але і на подальшу реабілітацію.
Як не фантастично звучав розповідь Степана, гроші він пропонував великі. Навіть якщо він і брехав щодо начинки куль, то шанс заробити гроші втрачати було б шкода. Жовті кулі і правда майже нікого в конторі не цікавили. Вже дві третини вмісту можна без побоювання спустошити — і будь що буде!
Нині совість, честь і що там ще Степан перераховував їм навряд чи знадобляться, не ті принципи життя. Можна і ризикнути!
Ще припускаючи, що все це розіграш, я поцікавився у Степана:
— А навіщо вони тобі потрібні, та ще й у такій великій кількості?
— Раз вже ми тепер подільники, тобто партнери, я розкрию тобі кінцевого покупця, — примружився Степан, перейшовши на дружнє «ти». Мене ж від близькості з ним злегка пересмикнуло.
— У деяких європейських країнах подібного непотребу надають гіпертрофоване значення. І це їх погубить! — клацнув пальцями Степан. — Втім, мені плювати на них! Більш того, чим вони гуманніше, тим слабкіше в боротьбі з безпринципними. Так що, Сьома, ти ще й Батьківщині послужиш.
Тюремные университеты: желтые шары бывшего сотрудника спецслужб
flickr.com
***
Автозак зупинився біля суду. Під улюлюкання і загрози вивели педофіла. Інші ув’язнені почали готуватися до виходу.
Семен Григорович заквапився, йому хотілося виговоритися не менше, ніж мені його дослухати.
— У моєму уявленні, Антон, служба Батьківщині полягала в іншому. Радянська школа виховувала іншим принципам. Але мої принципи разом із Союзом залишилися в минулому. І я погодився! — ніби виправдовувався старий вахтер.
— Гроші-то Степан віддав вам? — поцікавився я.
— Уяви собі, так! Все до копійки, точніше до цента. З ними мене і пов’язали. Але дивно інше…
Конвой назвав моє прізвище. Я встав. Пора було прощатися:
— Ви ще можете здивувати? Куди більше?
— Ця безпринципна гнида, Степан, веде моє кримінальну справу, ти уявляєш?! Мені термін, а йому нові зірки на погони! От мерзота!
— Саме це мені і не дивно, Семен Григорович. Звичайне для них справа, повірте мені. Успіхів вам і здоров’я, — я простягнув йому руку. Він, поспішаючи, поліз під светр і зняв з шиї ладанку.
Конвоїр знову вигукнув моє прізвище. З ладанки Семен Григорович викотив на долоню камінець завбільшки з кедровий горішок. У тьмяному світлі автозаку він переливався яскравим перламутром.
— Візьми з собою, Антон, — це подарунок. Я зберіг одну начинку з жовтого кулі. Бери! — і він вклав мені в простягнуту долоню свій тюремний термін.
Можливо, мені здалося, але перламутринка палила мені долоню.
— А з якого номера? — поцікавився я.
— Не знаю, Антон. Але точно з жовтого кулі, я тільки з них діставав, сині-то порожні все. Удачі тобі!
Я вистрибнув з автозаку. Покатав ядерце на долоні і проковтнув.
Посміхнувся охоронцеві і зробив крок вперед.